Початок зими виявився незвично лінивим, домашнім та сімейним. Я втомилась від канікул, хоча раніше вважала, що подібне геть неможливе. Пасивність, відсутність можливостей (чи моє небажання їх помічати) повільно огортали, роблячи мене слабкою духом. Та як тільки новий місяць зайняв своє почесне місце, то жвавість повернулась, а я покинула "мертву точку". Перші плоди лютого прийшли у вигляді цікавих заходів. На половину з них я не попала, ще повністю не адаптувавшись до нового темпу, проте розкажу Вам сьогодні про трійку, які зробили цей місяць неймовірним, а це ж тільки початок. Я наче повернулась в недалеке минуле, де жила лишень тренінгами і насолоджувалась виснажливістю.
➤
Презентація книги "Рольові ігри" Івана Байдака
Чекала лютий з розпростертими обіймами через одну з найбільш очікуваних подій - Байдак знову загляне в Тернопіль, щоб поспілкуватись з поціновувачами своєї творчості. Дата 5 лютого, що акуратно обведена олівцем на календарі, зігрівала зсередини, вказуючи, що цей день зовсім близько.
Перед самою презентацією я зі знайомою завітали в кафе, де Іван назначив зустріч з журналістами. Поки Галя (окремі їй подяки за надані записи інтерв’ю) розпитувала його про творчий процес, я насолоджувалась п’янким голом прозаїка. Завдяки затишним посиденькам дізналась доволі цікавий факт: через те, що Іван допомагав порадами жіночій половині - "був їхнім особистим психологом", - то подумав, що всі сказанні мудрості можна перетворити в формат книги.
Хочу поділитись з Вами одним уривком - відповіддю на запитання про натхнення, яке особливо мені сподобалось й залишилось на задвірках пам’яті:
"Не надихає нічого. Мені це подобається. Мені це просто приносить задоволення. Хтось там любить в’язати, хтось бігати, хтось танцювати... Надихнути можна поета. Він щось почув і видав на один листок тексту. В прозі таке поняття як "надихнути" в принципі не можливе. Тому що витримати твір, коли ти маєш бути в настрої 2-3 дні, місяць - коли ти займаєшся одним твором, натхнення не може бути всім. Як пишеться взагалі оповідання? Чому власне оповідання? Створюється ідея, потім сюжет, і тільки потім воно наповнюється технічно, скажімо, словесно. Я Вас розчарую, тому що немає такого: людина надихнулася, із головою на 3-4 дні загрузилася і видала геніальну річ. Ні, немає такого. Це вже як робота. Ти просто береш і пишеш".
Я доволі скептично відносилась до ще непрочитаної на той час нової книги, що вплинуло і на моє ставлення до автора. Однак ця презентація зруйнувала вщент всі сумнівні моменти, котрі я відчувала. Мене вразила його наполеглива робота над оповідками, самокритика, яка дратує видавництво, проте необхідна для самого Байдака, котрий прискіпливо працює над своїми доробками, ретельно поліруючи та шліфуючи написане. Кожне написане ним слово він довго вимірює, ретельно готуючи сам текст. Як відмічає сам Іван, у нього європейський стиль написання, з чим я не можу не погодитись. Захоплює його відданість своїй справі, вірність видавництву та бажання вивести його на новий рівень, внутрішня глибокість та схожість поглядів (як от те, що для нього, як і для мене, головними є зовсім не перелік чеснот, а те, наскільки тобі комфортно з цією людиною).
Після презентації, яка пройшла у затишній обстановці, я ринулась зачитуватись збіркою оповідань, змінивши скептичне ставлення на надію зустріти на сторінках щось своє. І це, власне, я таки знайшла. Особливо вразила історія "Розмова з барменом", що писалась за 3 дні, а також "Джулія", робота над якою тривала півроку (саме ця оповідка являється улюбленою в Івана Байдака). На презентації одна з читачів відмітила, що усі 10 розповідей тісно пов’язані з однією важливою темою: відпустити близьку людей. Сам Іван цього не помітив, проте після роздумів визнав, що так воно і є. Книга, що наштовхує на роздуми, піднімає питання життєвих цінностей, аналізує та насміхається над стереотипами. Байдак-лірик, яким він був у "Особисто Я Особисто Тобі", змінився на Байдака-циніка, що мені значно ближче, хоча в збірці досить романтики й "ванільності" (оповідку "Шість з шести" він називає саме так - ванільною). Як письменник, він виріс, перейшов на новий рівень, з обіцянкою, що наступна книга буде ще складнішою. Для Івана збірка оповідань - змога знайти себе. Він експериментує зі стилями, грається формою, постійно розвиваючись і відкриваючи все нові й нові грані. Матевощук відмітив, що Іван вибудував власну нішу, коли як інші намагаються наслідувати інших.
Завдяки презентації я чіткіше усвідомила власні помилкові припущення, з якими безстрашно борюсь останні місяці, більше пронизалась творчістю Байдака, наблизилась до його світогляду, зрозумівши, що є багато точок зіткнення, та й взагалі він став більш ближчим духовно, що є, мабуть, головним між читачем та автором.
[відео-запис презентації можна переглянути тут]
Мене завжди мотивували й будуть мотивувати надалі люди, котрі, незважаючи на труднощі, що виникають, не дозволяють їм зламати свій внутрішній стержень. Саме з такими людьми я познайомилась завдяки заходу, влаштованому AIESEC. 5 людей, 4 історії, 2 години та одна спільна мрія.
Після представлення самого AIESEC, на "сцену" вийшов перший гість - Діма, який побував в Уругваї. Як зазначає він сам, то навіть не знав, де ця держава знаходиться. Однак, незважаючи на це, мав змогу ближче познайомитись з культурою, людьми та традиціями. Повернувся Дмитро з валізою неймовірних фото, які можна розглядати годинами. Він розповів про любов дітей до навчання, беручи до уваги, що в місті всього 1 школа, про кімнату, де він проживав з іншими, що була обвішана прапорами. Про жителів він відгукнувся дуже тепло, вказавши, що вони є привітними, добрими й легко йдуть на контакт. Незважаючи на те, що він жив у трущобах, проте знайшов для себе ті світлі емоції, які зробили його подорож незабутньою. Також розповів про особливості кухні та наше печиво "Марія" на їхніх прилавках.
Далі мікрофон передали Уляні, котра привезла чимало спогадів з Болгарії. Розпочала вона цитатою, яка є її девізом: "To travel is to live". Вона відкрито ділилась своїми враженнями, які не завжди були приємними, проте зараз про них згадуєш з усмішкою на вустах. Розказала про казуси з "так" і "ні", бо болгари при ствердженні качають горизонтально головою і навпаки, що для нас є дивним та незвичним. Також поділилась враженнями про викладання в дитячому садку, де її вразив рівень навчання (по словам Уляни там діти в 5 років знають більше, аніж українські в 4 класі) та навела приклади оригінальних для нашого сприйняті імен: Квітослав, Божидар...
Мені засіла в думки фраза, яку Уляна нагадала всім в ході своєї розповіді:
Наступними були 2 хлопці з Африки - Лео й Нор, котрі зачарували глядачів, незважаючи, що вели розповідь про свої рідні міста англійською. Вони викликали безліч щирих посмішок своєю щирістю. Показали реалії, руйнуючі стереотипи про Африку. Порівняли свій традиційний одяг з нашими вишиванками та відмітили українську кухню. Рецепт борщу вони забрали до себе додому, проте у своєму виконанні добавляють дуже багато перцю ("Коли їси його, то плачеш). Також їм припали до душі вареники зі сметаною, що не може не тішити.
Зробивши приємну паузу у вигляді групового масажу, захід продовжила привітна Іра, яка розповіла про Польщу. Здавалось, що нічого нового вона не скаже, бо Польща ж зовсім близько, та все ж їй вдалось зацікавити присутніх своїми історіями. Розказала про те, що, здавалось весь Світ був проти її прибування в Польщу, та вона не здалась і таки перетнула кордон. Безліч нових знайомств, святкування Різдва. попередження від поляків, що "ще одна подібна витівка і ви поїдете звідси", навчання дітей, яким сподобались українські пісні та фотознімки улюблених місць.
➤
Живі історії про реальні подорожі
Мене завжди мотивували й будуть мотивувати надалі люди, котрі, незважаючи на труднощі, що виникають, не дозволяють їм зламати свій внутрішній стержень. Саме з такими людьми я познайомилась завдяки заходу, влаштованому AIESEC. 5 людей, 4 історії, 2 години та одна спільна мрія.
Після представлення самого AIESEC, на "сцену" вийшов перший гість - Діма, який побував в Уругваї. Як зазначає він сам, то навіть не знав, де ця держава знаходиться. Однак, незважаючи на це, мав змогу ближче познайомитись з культурою, людьми та традиціями. Повернувся Дмитро з валізою неймовірних фото, які можна розглядати годинами. Він розповів про любов дітей до навчання, беручи до уваги, що в місті всього 1 школа, про кімнату, де він проживав з іншими, що була обвішана прапорами. Про жителів він відгукнувся дуже тепло, вказавши, що вони є привітними, добрими й легко йдуть на контакт. Незважаючи на те, що він жив у трущобах, проте знайшов для себе ті світлі емоції, які зробили його подорож незабутньою. Також розповів про особливості кухні та наше печиво "Марія" на їхніх прилавках.
Далі мікрофон передали Уляні, котра привезла чимало спогадів з Болгарії. Розпочала вона цитатою, яка є її девізом: "To travel is to live". Вона відкрито ділилась своїми враженнями, які не завжди були приємними, проте зараз про них згадуєш з усмішкою на вустах. Розказала про казуси з "так" і "ні", бо болгари при ствердженні качають горизонтально головою і навпаки, що для нас є дивним та незвичним. Також поділилась враженнями про викладання в дитячому садку, де її вразив рівень навчання (по словам Уляни там діти в 5 років знають більше, аніж українські в 4 класі) та навела приклади оригінальних для нашого сприйняті імен: Квітослав, Божидар...
Мені засіла в думки фраза, яку Уляна нагадала всім в ході своєї розповіді:
Зробивши приємну паузу у вигляді групового масажу, захід продовжила привітна Іра, яка розповіла про Польщу. Здавалось, що нічого нового вона не скаже, бо Польща ж зовсім близько, та все ж їй вдалось зацікавити присутніх своїми історіями. Розказала про те, що, здавалось весь Світ був проти її прибування в Польщу, та вона не здалась і таки перетнула кордон. Безліч нових знайомств, святкування Різдва. попередження від поляків, що "ще одна подібна витівка і ви поїдете звідси", навчання дітей, яким сподобались українські пісні та фотознімки улюблених місць.
➤
Майстер-клас Ірини Шувалової "писаТи"
Подібні майстер-класи проводяться доволі рідко в межах мого міста, тому після хвилин сумнівів все ж зареєструвалась й почала чекати вечора неділі. Йшла я на цей захід з однією метою - навчитись писати так, аби в своїх текстах відображалась саме я. Недаремно ж майстер-клас називається "писаТи". Однак, коли в кімнату, де все власне і проходило, зайшла Настя, котра є менеджером, було зрозуміло, що окрім корисної інформації дівчата передадуть шалено позитивну енергетику. Коли ж приєдналась головна людина вечора - сама Ірина Шувалова, про яку раніше мені не доводилось чути, то мої підозри лише зміцнились. Незважаючи на доволі пізню годину все пройшло жваво та енергійно. Ірина Шувалова виявилась дійсно обізнаною людиною в своїй сфері та охоче ділилась своїми знаннями з гостями, що завітали. Серед них були і письменники, і журналісти, і блогери, і просто ті, кому цікава ця тема.
Майстер-клас тривав більше 3 годин, які були насичені як теорією, так і практикою. В першій половині розбирали основні складові хорошого тексту, а після невеличкої перерви вчились ідентифікувати автора через уривок тексту, а потім засіли за написання власних доробків. Сподобався прийом, який був рушійною силою в написані: прочитавши невеличку замітку про подію (злочин/вбивство/зґвалтування) потрібно обіграти цю ситуацію, дати волю нестандартності, й починати виливати ідеї на папір. Як тільки відведений час закінчився, то деякі добровольці зачитали напрацьоване. Вразило різноманіття ідей та поглядів, які витекли з однієї події. Чудова вправа, яка, думаю, допоможе виписатись.
Я залишилась більше, аніж просто задоволеною майстер-класом. Сподобався креативний підхід до презентації, активна поведінка та виразна жестикуляція, зацікавленість до "учнів" та інтимна атмосфера в цілому. Я вкотре собі нагадала, що писати означає працювати. Багато. Наполегливо. Потрібно бути природнім в написанні, креативним та орієнтуватись на читача, бо "тексти написані в нікуди, туди і надходять
".
— завжди Ваша,
Аляска.
Аляска.
