В ПОЛОНІ БАЙДУЖОСТІ

Вкотре назбирала гігантську стопку планів, котрі, думала, буду здійснювати з превеликим задоволенням, викреслюючи пройдені пункти зі створеного списку. З нетерпінням чекала тої пори, коли зможу приступити до запланованого. Та, як виявилось, копатись у власних бажаннях, хотіти втілити щось в реальність значно простіше й приємніше, аніж це дійсно зробити. Скільки б не зарікалась не відкладати справи на потім, проте це "потім" мене невпинно переслідує. Веде себе немов мій хороший приятель і ми з ним нерозлучні.
Хочу зробити цю зиму особливою. Для себе. Список в блокноті розростається, а разом з ним втихає моя буря прагнення. Ще тиждень і прийде пора персоніфікації. Тим часом в мені просинається дивне відчуття, котре приходить не вперше і вже по традиції повільно все руйнує. Апатія.


Вона проникла під самісіньку шкіру і намертво прилипла до органів чуття. Здавалось, я маю здихнути з полегшенням, розуміючи, що перший етап сесії вже позаду, лишилось всього-на-всього 3 екзамени. Замість того, щоб насолоджуватись часом вдома, який я так сильно полюбляю і оберігаю, я не знаю, чим мені зайнятись. Хоча список вже є. Появився час, котрого раніше дико не вистачало. Так що заважає? От бери і роби, тим більше, що це повинно приносити задоволення. Однак я лише гортаю раз за разом одну і ту ж електронну сторінку, ходжу по домі, постійно повертаючись без причини на кухню, слухаю новорічні пісні та чекаю Нового Року, наче він зможе, щось змінити. Цьогоріч мій святковий настрій прийшов за півтори місяця належного. Місцеві крамниці змінили свій наряд на зимовий, приміряючи ошатні прикраси, а легкий сніг встиг вкрити крони дерев. І я невпинно продовжую чекати грудня, який просто зобов’язаний виправдати мої очікування, а разом з тим забрати це відчуття байдужості.
Тільки коли мене почало наповнювати натхнення, з’явились примарні ноти справи, якою я хочу займатись, тільки навчилась закривати очі на всі підступні дії долі, продовжуючи стверджувати, що все робиться для блага, як одна неочікувана зустріч в маршрутці зуміла розхитати мою впевненість, вселивши натомість відчуття глибоко смутку. Хочеться його висмикнути, роздерти, прогнати геть, та він, віроломний, тільки набирає сили.
Можливо це ще одна стадія, яку необхідно стійко перечекати. Ще один крок назустріч бажаному. Ще одна перевірка життя. Необхідно визначитись чого я дійсно хочу, що мені потрібно і що взагалі робити у подальшому. Зовсім скоро прийдеться зіткнутись з непростим рішенням, яке, здається, буде прийнятим без моєю участі.

Останнім часом не зникає розуміння, що майже все, що відбувається в моєму житті, робиться саме без мене. Наче я не виступаю в ролі коваля власного щастя, а хтось з цим справляється (слід зазначити, що не успішно) замість мене. А я лиш сторонній глядач, котрий повинен покірно кивати, зі всім погоджуватись і сприймати все за належне.

Те, що дарувало істинну радість, палку ейфорію зникло. Раптово. Ще минулого року. Та я продовжувала себе обманювати, переконуючи, що внутрішня пристрасть просто взяла відпустку і от-от повернеться. Прийшов час поставити крапку на тій справі, тому вподобанню і рухатись далі. Бо не залишивши це, продовживши тягнути непідсильний вантаж, існувати в минулому видаючи його за реальність, а то і за майбутнє, не можливо йти вперед. Як би боляче не було з цим прощатись, - хоча я й зовсім не прощаюсь, просто упокорююсь з фактом, що воно втратило свою важливість для мене, - усвідомлення правильності тяготить вагу донизу.
Так потрібно.

— завжди Ваша,
Аляска.
Blog Widget by LinkWithin