Я не песиміст. Не переживаю через дрібниці, не схильна до самонавіювання. Не даю болю падінь взяти верх наді мною, вірю в долю і в те що, якщо ці двері не відкрились, то значить вони просто не мої. Однак скарг ніхто не відміняв і вони завжди знаходяться десь поряд. Певні фрази з розряду "погляньте як мені важно, пожалійте мене!" мимоволі злітали з вуст. Завдяки проекту "Слово місяця" я нарешті звернула на це увагу, зробивши ще один крок в непростому шляху самопізнання.
В квітні я поставила собі за ціль прожити 30 днів без негативу. Думати лише позитивно, не втрачати віру в краще й не давати неприємним думкам заполонити голову. Доволі довго чекала саме цього місяця для втілення задуманого, адже квітень багатий на завали по навчанню. Вирішила зробити такий собі виклик. Чи я справилась? Не думаю (це вже стало нормою), але про це детальніше згодом. "Пекло" в університеті розпочалось не так давно і я спокійна, позитивно налаштована - тобто все йде так, як я собі і планувала. Не хочеться впасти в чиїсь обійми і поскаржитись на складність програми. Можливо вся справа в моєму відношенні до навчання загалом. В школі я буквально тряслась над кожною оцінкою, боялась, плакала, переживала і тому подібне. Та коледж звів мене з людьми, які посіяли крихти байдужості, що, якщо задуматись, звучить не зовсім добре, проте змінило чимало. І ці зміни є хорошими. Хвилювання відійшло, а на його місце прийшли усмішки, радість й впевненість, що все - абсолютно все! - на краще. Зараз розумію, що не знайшла тієї золотої середини і кинулась з однієї крайності в іншу - надмірне хвилювання змінилось незацікавленістю. Однак мені так добре, я стала краще себе почувати і навчилась бачити світлі моменти там, де, здавалось, панує суцільний негатив.
Ось вже четвертий місяць я живу в рамках цього проекту, проте досі не навчилась вчасно включати свого внутрішнього наглядача, який може зупинити, нагадати, проконтролювати. Згадую я про свої обіцянки, як правило, запізно. Проте і це дає позитивні результати, адже я починаю аналізувати свою поведінку. Так виявила, що люблю поскиглити, проте всупереч цьому зберігаю оптимізм. Хочеться щоб пожаліли, приголубили, підтвердити тихим шепотінням на вушко, що я зі всім справлюсь.
Все залежить від самої ситуації, в якій я опинялась протягом цих тридцяти днів. Хоч і думки про навчання, чи радше спроби їх витіснити, були в пріоритеті, однак бентежило мене зовсім інше. Одного ранку я проснулась і зрозуміла, що майже не чую на одне вухо. Здавалося, що все не так страшно, проте це супроводжувалось дискомфортом, втратою орієнтації в просторі й почуттям неповноцінності. В такі моменти починаєш цінувати своє здоров'я і дякуєш, що можеш бачити/чути/говорити/ходити/відчувати. Ось саме ця ситуація викликала найбільше невдоволення в мені і в перші дні я те і робила, що жалілась найближчим.
Сам по собі негативний посил не може пробудити нічого приємного. Так, критикуючи когось, власні позитивні вібрації розтворяються, настрій псується, бо те, що відав, те і повернулось бумерангом. Що мені вдалось, так це схаменутись в потрібний момент, не підвищити голос, не дати хвилі обурливих емоцій вийти назовні.
За останній тиждень відбулись певні зміни всередині мене, про що поговоримо в наступних дописах. І ці зміни дали зрозуміти одне - коли ти знаходишся в злагоді з собою і зі Світом, то і потреба в наріканнях пропадає. Все банально, просто, але чомусь до цієї істини я дійшла лишень пару днів тому. Стало легко та ясно, орієнтири набули зрозумілої форми, я пригадала до чого прагнула раніше.
Найдивніше те, що я не бачу в цих наріканнях великої проблеми особисто для себе. Вони не гальмують мене, не псують настрій, навіть навпаки - допомагають розслабитись. Дають змогу відкритись, відпустити всі думки, що хвилюють, бо ж так приємно з кимсь поговорити про те, що гризе зсередини. Ось так хтось просто послухає, навіть якщо мовчки, а тобі полегшало. Звісно, це не стосується постійного ниття, звинувачення в своїх бідах кожного зустрічного, безперебійний потік жалоб і т.д.. Просто іноді хочеться забути про внутрішню силу, а стати слабкою хоча б на мить, аби набратись сил і продовжити рухатись до поставленої мети.
В квітні я поставила собі за ціль прожити 30 днів без негативу. Думати лише позитивно, не втрачати віру в краще й не давати неприємним думкам заполонити голову. Доволі довго чекала саме цього місяця для втілення задуманого, адже квітень багатий на завали по навчанню. Вирішила зробити такий собі виклик. Чи я справилась? Не думаю (це вже стало нормою), але про це детальніше згодом. "Пекло" в університеті розпочалось не так давно і я спокійна, позитивно налаштована - тобто все йде так, як я собі і планувала. Не хочеться впасти в чиїсь обійми і поскаржитись на складність програми. Можливо вся справа в моєму відношенні до навчання загалом. В школі я буквально тряслась над кожною оцінкою, боялась, плакала, переживала і тому подібне. Та коледж звів мене з людьми, які посіяли крихти байдужості, що, якщо задуматись, звучить не зовсім добре, проте змінило чимало. І ці зміни є хорошими. Хвилювання відійшло, а на його місце прийшли усмішки, радість й впевненість, що все - абсолютно все! - на краще. Зараз розумію, що не знайшла тієї золотої середини і кинулась з однієї крайності в іншу - надмірне хвилювання змінилось незацікавленістю. Однак мені так добре, я стала краще себе почувати і навчилась бачити світлі моменти там, де, здавалось, панує суцільний негатив.
Все залежить від самої ситуації, в якій я опинялась протягом цих тридцяти днів. Хоч і думки про навчання, чи радше спроби їх витіснити, були в пріоритеті, однак бентежило мене зовсім інше. Одного ранку я проснулась і зрозуміла, що майже не чую на одне вухо. Здавалося, що все не так страшно, проте це супроводжувалось дискомфортом, втратою орієнтації в просторі й почуттям неповноцінності. В такі моменти починаєш цінувати своє здоров'я і дякуєш, що можеш бачити/чути/говорити/ходити/відчувати. Ось саме ця ситуація викликала найбільше невдоволення в мені і в перші дні я те і робила, що жалілась найближчим.
Сам по собі негативний посил не може пробудити нічого приємного. Так, критикуючи когось, власні позитивні вібрації розтворяються, настрій псується, бо те, що відав, те і повернулось бумерангом. Що мені вдалось, так це схаменутись в потрібний момент, не підвищити голос, не дати хвилі обурливих емоцій вийти назовні.
За останній тиждень відбулись певні зміни всередині мене, про що поговоримо в наступних дописах. І ці зміни дали зрозуміти одне - коли ти знаходишся в злагоді з собою і зі Світом, то і потреба в наріканнях пропадає. Все банально, просто, але чомусь до цієї істини я дійшла лишень пару днів тому. Стало легко та ясно, орієнтири набули зрозумілої форми, я пригадала до чого прагнула раніше.
Найдивніше те, що я не бачу в цих наріканнях великої проблеми особисто для себе. Вони не гальмують мене, не псують настрій, навіть навпаки - допомагають розслабитись. Дають змогу відкритись, відпустити всі думки, що хвилюють, бо ж так приємно з кимсь поговорити про те, що гризе зсередини. Ось так хтось просто послухає, навіть якщо мовчки, а тобі полегшало. Звісно, це не стосується постійного ниття, звинувачення в своїх бідах кожного зустрічного, безперебійний потік жалоб і т.д.. Просто іноді хочеться забути про внутрішню силу, а стати слабкою хоча б на мить, аби набратись сил і продовжити рухатись до поставленої мети.
— завжди Ваша,
Аляска.
Аляска.
