РОЗІБРАТИСЬ В СОБІ: ПИТАННЯ

Стало важче писати. Не вдається фільтрувати думки, правильно поєднувати слова, тонко передавати те, що відчувається. Все здається неправильним та недоречним. Сумніви заполонили місця, які я ретельно ховала, боячись вразливості. Зараз переживаю той період, про який хочеться якомога скоріше забути. Він віддає дискомфортом, неспокоєм та постійним пошуком. Пошуку себе. Я вже давно зрозуміла, що це заняття ні до чого не приведе, тільки ще більше заплутає. На все свій час. Потрібно просто займатись тим. що подобається, не зважати на погляди оточуючих, слідуючи за особистими прагненнями. Та питання в тому, як віднайти в цьому шумі свій голос, стати індивідуальністю, почути себе. Дедалі частіше помічаю, що в мені стільки всього від інших, а де ж тоді я? Справжня. Як відрізнити, те що дійсно моє, а де навішене іншими? Де мої слова, думки, а де чужі - почуті й збережені у власній пам'яті? В наших реаліях навряд можна придумати щось справді нове. Лише інтерпретуємо старе на свій лад. І в цьому немає нічого поганого чи ганебного. Зрештою, копіюванням формується власний стиль.

Була впевнена, що готова прощатись зі студентством, допоки цей момент не наступив. Вже давно ловлю себе на думці, що якби мені вручили лист, де написане моє майбутнє, то прочитала би його. Лякає невизначеність, а саме її я зараз гостро відчуваю. Прагну віднайти впевненість та стабільність.
Раніше все було розпланованим: школа, коледж, університет. Була впевненість в наступному дні/місяці/році. Зараз все зникло. Пора брати життя під свій контроль, нести відповідальність самотужки. Я знаю, що далі, але не відчуваю, що готова до цього. Не знайшла ще ту сферу, в якій би хотіла розвиватись не один рік. Цей період я би назвала кризовим і він є абсолютно природнім. Розгубленість, самоаналіз, нерішучість, вагання... Необхідно перерпіти все це, а відповідь краще знає, який час обрати, щоб прийти.

Зцілення приходить із болем, кожного ранку сходить сонце, поглинаючи в себе весь негатив. Я вірю в те, що потрібно поважати та приймати кожен свій настрій, емоцію, внутрішню погоду. Не відвертатись, фальшиво посміхатись і бути завжди на позитивній хвилі, а дати волю сльозам, коли це необхідно. Вислухати свій організм й довіритись власному Всесвіту. Бути чесним з собою.
Я продовжую пробувати, відкривати для себе нові галузі діяльності, не втомлюючись запитувати: "Це дійсно те, чого хочеться?". Іноді брешу собі, але цей обман розкривається лиш згодом. Але я спробувала і це вже добре. Отже список "моєї" справи звузився.

Останнім часом забагато внутрішніх конфліктів, діалогів. Шукаю щось примарне, наївно вважаючи, що з хвилини на хвилину прийде розуміння сенсу життя. Чим більше думаєш на деякі питання, тим складнішими вони виглядають. Ще важче, коли не можеш повністю усвідомити, відповідь на яке питання шукаєш. Чи взагалі це питання є, чи тільки його образ, до якого ледь доторкнешся, а він розпадається.

Чого я хочу?
Стабільності, окремого простору з чотирилапим другом поруч, хорошої роботи, яка буде мені приємною, постійного заробітку, котрий зможе забезпечити найнеобхідніше. Це невеликий список, який, я впевнена, зможе вирівняти мої внутрішні переживання.

Що заважає?
Стереотипи. Прийняті правила життя, безглузді норми, яким слідує більшість. Наше покоління є більш вільними в цьому питанні та гнучким. Коли як батьки сприймають реальність більш твердо й грубо. Вони чітко розмежовують "правильно/неправильно", обмежують в рішеннях й диктують свій сценарій. Коли ж хочеться перевернути верх дном їхній звичний світ, показати своє бачення, навряд вони сприймуть це позитивно. Я говорю суб'єктивно, беручи за основу свою ситуацію.
Не хочу жити так, як живуть мої рідні. Я по-іншому бачу своє майбутнє, але моя внутрішня сила занадто слабка і боюсь, що одного дня просто зламаюсь. Щоденні питання "а коли/навіщо?" поступово руйнують мої переконання.

Потрібно оточити себе людьми, які з тобою на одній хвилі, які розуміють, розділяють міркування й бачать все в подібних тонах. Саме ці люди є опорою та підтримкою. Мені нечувано пощастило, що я з такими знайома, до яких можу звернутись в любу хвилину, з впевненістю, що мені допоможуть словом, вислухають і не відвернуться. Вони далеко від мене, навряд чи я їх обійму коли-небудь, але я відчуваю, що вони поруч, навіть, якщо їхня присутність віртуальна. Стільки роздумів, емоцій, правильних думок та дискусій збережено в наших нічних діалогах. Завдяки їм я продовжую жити, керуючись власними принципами, і за це я безкінечно вдячна. Вони не дають забути про головне.

Єдине в чому я була впевнена - блогосфера. Проте сумніви добрались і сюди. Не стану вдаватись в подробиці, бо завдяки цьому допису згадала основне - навіщо колись давно почала вести блог. Це структурує думки, допомагає розібратись у тому плетиві, що нагадує заплутані проводи навушників. Все стає більш яснішим й зрозумілішим. Легше, коли хоча б незначна порція того, що в голові, набула текстової форми. Для мене це своєрідна терапія.


Довго думала, чи варто публікувати цей допис, який сіє більше нерозуміння, замість того, аби його руйнувати. Та я хочу бути чесною не тільки перед читачами, але й перед собою. Зараз відчуваю потребу розібратись у власних бажаннях та поглядах.
Мені насправді стало легше після написання, прийшло розуміння, яким має бути наступний крок. Можливо, він заплутає мене ще більше, але він є необхідним - самоаналіз.
Дискомфорт і бажання змін - двигун прогресу, тому все відбувається так, як має відбуватись.
Відповіді будуть.