Хтось може стверджувати, що влітку, при температурі, що перевищує 30 градусів, чаювання не влаштовують, та й взагалі це схоже на крихітне самогубство. Однак чай завжди доречний, тому потеревенимо за горнятком. Щойно розібрала липове гілля, заварюючи суцвіття в чайнику, добавила ложку меду й насолоджуюсь тихим суботнім вечором.
Хоч моє серце обожнює теплі зимові шарфи і пишні пуховики, втікає від спраги, страждаючи плавиться в сонячних проміннях, як морозиво, проте липень вдався. І головна причина - Львів. Я була в місті Лева ще в шкільні часи і мало що пам'ятаю з тої поїздки: фонтан, McDonald’s й іграшку-сюрприз. З приятелями ми часто планували поїздку зі словами: "Ну на цих вихідних точно поїдемо!". Та плани мають властивість розвалюватись на очах, ще раз повчаючи, що очікування до добра не доводять, лиш до розчарувань і гіркого присмаку. Отож попала я в шоколадне місто з ароматом кориці тільки цього місяця, доволі спонтанно й неочікувано. І одразу закохалась. Вийшла з вокзалу і була завороженою. Хіба можу після цієї зустрічі стверджувати, що кохання з першого погляду не існує? Так, почуття виникають не до зовнішності. Часто їх сплутують зі звичайнісінькою симпатією до нафантазованого образу, коли нічого не знаєш про людину, але тонеш в її очах. Це не той випадок. Чим більше я гуляла, помічала недоліки, тим сильнішою ставала моя тяга загубитись поміж вуличок. Здається, я можу написати цілу книгу про це місто. Після повернення додому, в рідний, не менш коханий Тернопіль, в мені грали активність й ентузіазм. Я й не пам'ятаю, коли востаннє була такою натхненною, хотіла гуляти, бігати - все, що завгодно, лиш би не стояти на місці. Львів мене зарядив, змушуючи страшенно сумувати. Тому вже через тиждень я знову стояла на пероні, в очікуванні потягу "Тернопіль-Львів".
Цього разу в мене було більше часу, що плюс. Однак завітала я в неймовірну спрагу, що мінус. Проте це ніяк не вплинуло на мій настрій та отримані емоції. Я намотувала круги в центрі, звертала у вузькі вулички, гублячись і виходячи в несподіваних місцях, насолоджувалась зеленню і тишею у парку Франка, була сама собі екскурсоводом, споглядаючи за буденністю крізь вікно трамваю. Дивно, але в цьому місті я почуваю себе значно впевненішою та вільнішою, аніж у рідних краях. Ніщо не сковує, а лише освіжає, навіть окриляє. Тут не місце метушні. Місто живе розмірено: з шахами на лавочках, кавою в долонях, подякою за посмішку, привітністю й смаком, котрий ні з чим не сплутаєш. Я справді відчула себе вдома, відчула себе своєю. Було затишно і я менш за все хотіла прощатись з архітектурою, людьми, відчуттями, які жили в мені тут. Ми ще з ним зустрінемось, не один десяток разів. В мені живе крихітна мрія, що бодай місяць я зможу пожити в одному із будинків, які пильно роздивлялась із відкритим ротом.
Стільки всього хочеться сказати про Львів - щось більше, аніж просто населений пункт. Проте я накопичую слова, порівняння, емоції та враження, аби перетворити це все у щось змістовніше.
Хоч моє серце обожнює теплі зимові шарфи і пишні пуховики, втікає від спраги, страждаючи плавиться в сонячних проміннях, як морозиво, проте липень вдався. І головна причина - Львів. Я була в місті Лева ще в шкільні часи і мало що пам'ятаю з тої поїздки: фонтан, McDonald’s й іграшку-сюрприз. З приятелями ми часто планували поїздку зі словами: "Ну на цих вихідних точно поїдемо!". Та плани мають властивість розвалюватись на очах, ще раз повчаючи, що очікування до добра не доводять, лиш до розчарувань і гіркого присмаку. Отож попала я в шоколадне місто з ароматом кориці тільки цього місяця, доволі спонтанно й неочікувано. І одразу закохалась. Вийшла з вокзалу і була завороженою. Хіба можу після цієї зустрічі стверджувати, що кохання з першого погляду не існує? Так, почуття виникають не до зовнішності. Часто їх сплутують зі звичайнісінькою симпатією до нафантазованого образу, коли нічого не знаєш про людину, але тонеш в її очах. Це не той випадок. Чим більше я гуляла, помічала недоліки, тим сильнішою ставала моя тяга загубитись поміж вуличок. Здається, я можу написати цілу книгу про це місто. Після повернення додому, в рідний, не менш коханий Тернопіль, в мені грали активність й ентузіазм. Я й не пам'ятаю, коли востаннє була такою натхненною, хотіла гуляти, бігати - все, що завгодно, лиш би не стояти на місці. Львів мене зарядив, змушуючи страшенно сумувати. Тому вже через тиждень я знову стояла на пероні, в очікуванні потягу "Тернопіль-Львів".
Цього разу в мене було більше часу, що плюс. Однак завітала я в неймовірну спрагу, що мінус. Проте це ніяк не вплинуло на мій настрій та отримані емоції. Я намотувала круги в центрі, звертала у вузькі вулички, гублячись і виходячи в несподіваних місцях, насолоджувалась зеленню і тишею у парку Франка, була сама собі екскурсоводом, споглядаючи за буденністю крізь вікно трамваю. Дивно, але в цьому місті я почуваю себе значно впевненішою та вільнішою, аніж у рідних краях. Ніщо не сковує, а лише освіжає, навіть окриляє. Тут не місце метушні. Місто живе розмірено: з шахами на лавочках, кавою в долонях, подякою за посмішку, привітністю й смаком, котрий ні з чим не сплутаєш. Я справді відчула себе вдома, відчула себе своєю. Було затишно і я менш за все хотіла прощатись з архітектурою, людьми, відчуттями, які жили в мені тут. Ми ще з ним зустрінемось, не один десяток разів. В мені живе крихітна мрія, що бодай місяць я зможу пожити в одному із будинків, які пильно роздивлялась із відкритим ротом.
Стільки всього хочеться сказати про Львів - щось більше, аніж просто населений пункт. Проте я накопичую слова, порівняння, емоції та враження, аби перетворити це все у щось змістовніше.
До кавового міста - кавова книга. Рік тому я починала своє знайомство з Надійкою Гербіш, але тоді все закінчилось на першій прочитаній історії. Часом деяким книгам слід дати час. Серія "Теплих історій" із цієї когорти. Бо зачепившись тепер - знову випадково (все найкраще відбувається саме так - без планів та очікувань) - за одне речення із примірника "Теплих історій до шоколаду", не могла відірватись, тільки читала-читала-читала. А потім переглядала численні інтерв'ю, розуміючи, наскільки автор світла й тепла людина. Що найважливіше - її книги дали маленький штурхан. Я знову заглянула у віртуальну теку, де зберігаються мої тексти, уривки історій, речень, фраз; створила чистий документ й почала писати. І я, виявляється, так сумувала за цими відчуттями, коли народжується сюжет, персонажі живуть, як їм заманеться, диктуючи свої умови, а не навпаки. То таке щастя.
Наостанок трохи новин про "Знайомство місяця":
Зараз я живу одним проектом - дитячою мрією, яку ніколи не сприймала серйозно і ні на що не надіялась, - тому весь вільний час направляю саме туди. Зовсім скоро я анонсую його, аби ви розділили мою радість. Через це з'являється брак вільного часу, який раніше витрачала на невеличкі інтерв'ю. Мені не хочеться робити щось просто для галочки, тому я заморожую цю рубрику. Поки що в моїх планах зробити це призупинення рівно на рік, щоб не порушувати послідовність місяців.
Насправді, як всім добре відомо, час завжди можна знайти. лиш би захотіти. Та правда в тім, що я не хочу. І якщо раніше я з цим боролась, заставляла себе, то тепер приймаю свої сумніви та небажання. Мені не хочеться займатись тим, що перестало приносити задоволення, так що оголошую період паузи. Це ніяк не вплине на роботу блогу, дописи регулярно з'являтимуться. Ідеї дозрівають, чемно очікуючи своєї черги бути занотованими.
— завжди Ваша,
Наостанок трохи новин про "Знайомство місяця":
Зараз я живу одним проектом - дитячою мрією, яку ніколи не сприймала серйозно і ні на що не надіялась, - тому весь вільний час направляю саме туди. Зовсім скоро я анонсую його, аби ви розділили мою радість. Через це з'являється брак вільного часу, який раніше витрачала на невеличкі інтерв'ю. Мені не хочеться робити щось просто для галочки, тому я заморожую цю рубрику. Поки що в моїх планах зробити це призупинення рівно на рік, щоб не порушувати послідовність місяців.
Насправді, як всім добре відомо, час завжди можна знайти. лиш би захотіти. Та правда в тім, що я не хочу. І якщо раніше я з цим боролась, заставляла себе, то тепер приймаю свої сумніви та небажання. Мені не хочеться займатись тим, що перестало приносити задоволення, так що оголошую період паузи. Це ніяк не вплине на роботу блогу, дописи регулярно з'являтимуться. Ідеї дозрівають, чемно очікуючи своєї черги бути занотованими.
— завжди Ваша,
Аляска.
