Перше знайомство с містом Лева відбулось ще в період молодших шкільних класів. З тої поїздки я пам'ятаю лишень величезні фонтани та заклади фаст-фуду, які на той час були рідкістю в межах України. Я ніколи не відчувала особливої тяги до цього міста, та, милуючись деякими знімками, серце вимагало туди повернутись. Мріялось, планувалось, та в останній момент всі очікування руйнувались. Причому це стосується не лише поїздки, а життя загалом. Слід відгороджувати себе від звички малювати сценарії подій, бо неочікувані сюрпризи люблять з'являтись в найнепідходящі моменти, залишаючи опісля гіркоту від розчарування.
Спонтанні рішення часто є найкращими, бо очікування ще не встигли перебігти за нульову відмітку, а ентузіазм і радість щойно зародились та переповнюють кожну клітину. Так неочікувана пропозиція "Гайда в Львів!" переросла в часті відвідування цього міста. Зважаючи, що їхати мені туди всього 3 години електричкою, та ще я за смішною ціною. Тому, прибувши на вокзал, я ніяк не могла втямити, чому ж не заскакувала у потяг "Тернопіль-Львів" раніше?
Не знаю, як після такого можна не вірити у кохання з першого погляду. Бо назвати по-іншому ті відчуття, котрі зародились, щойно я ступила на застелену бруківкою землю, я не зможу. З тої миті почав писатись мій роман зі Львовом. Для мене це ошатний серйозний чоловік, який зачаровує своєю вишуканістю, манерами, привітністю, не скупиться на компліменти, розвіює самотність та дає змогу відчути себе вдома. Наче після довгих блукань без орієнтирів, заблукавши у своїх думках, я знайшла жадану відповідь. Він вів мене вузькими вуличками, змушуючи все всередині розквітати від усвідомлення, наскільки ж прекрасно жити. Серце билось з подвійним ритмом, а в думках розливався терпкий голос Вакарчука.
Спонтанні рішення часто є найкращими, бо очікування ще не встигли перебігти за нульову відмітку, а ентузіазм і радість щойно зародились та переповнюють кожну клітину. Так неочікувана пропозиція "Гайда в Львів!" переросла в часті відвідування цього міста. Зважаючи, що їхати мені туди всього 3 години електричкою, та ще я за смішною ціною. Тому, прибувши на вокзал, я ніяк не могла втямити, чому ж не заскакувала у потяг "Тернопіль-Львів" раніше?
Не знаю, як після такого можна не вірити у кохання з першого погляду. Бо назвати по-іншому ті відчуття, котрі зародились, щойно я ступила на застелену бруківкою землю, я не зможу. З тої миті почав писатись мій роман зі Львовом. Для мене це ошатний серйозний чоловік, який зачаровує своєю вишуканістю, манерами, привітністю, не скупиться на компліменти, розвіює самотність та дає змогу відчути себе вдома. Наче після довгих блукань без орієнтирів, заблукавши у своїх думках, я знайшла жадану відповідь. Він вів мене вузькими вуличками, змушуючи все всередині розквітати від усвідомлення, наскільки ж прекрасно жити. Серце билось з подвійним ритмом, а в думках розливався терпкий голос Вакарчука.
Те кохання зародилось у дощовий прохолодний день. Тоді був брак часу, слів, які б описали захват від архітектури, втомлена шия, бо ж приходилось ходити з піднятою головою, пильно все роздивляючись, та нестерпне бажання пожити тут бодай два дні. Прокинутись у Львові. То стало невеличкою літньою мрією. Я гадала по будинкам, мов по кавовій гущі, і те гадання говорило, що ми ще зустрінемось. Не один раз.
Так воно і сталось: вже через тиждень бруківка топилась під моїми ногами. Під натиском сонця я скучала за дощовим настроєм міста, коли простір такий вільний, повітря чисте, відчувається інтимність, можна пошепки поговорити, розповісти про наболіле й досхочу обійматись. В той день, вперто ігноруючи спеку, я витерла підошви, захланно вбираючи все, що попадало під погляд. Тоді і народився текст під "Покатай мене по Україні" гурту PIANO:
"Придбати квиток, заскочити у потяг, стежити за мальовничими пейзажами - краще любих моніторів. Коротати час за українською лірикою, нетерпляче очікуючи зупинки. Дочекатись. Чимдуж бігти і ненаситно обіймати місто поглядом. Розуміти - закохався. В шоколадні фасади, їх ледь помітні витончені деталі, в бруківку з власною багатою історією, в п'янкий запах випічки з пекарні, в кожен таємний закапелок.
Коли хочеться загубитись, ладен ночувати під небом, аби тільки не прощатись з околицями. Дивуватись байдужим обличчям жителів: як вони можуть звикнути до цієї неймовірної краси, сприймаючи її за буденність? А ти ходиш з відкритим ротом й високо задертою головою, мріючи бачити ці ландшафти кожного дня. Жадібно запам'ятовувати кожен сантиметр. Відчувати, що місто теж не хоче прощатись"
Так воно і сталось: вже через тиждень бруківка топилась під моїми ногами. Під натиском сонця я скучала за дощовим настроєм міста, коли простір такий вільний, повітря чисте, відчувається інтимність, можна пошепки поговорити, розповісти про наболіле й досхочу обійматись. В той день, вперто ігноруючи спеку, я витерла підошви, захланно вбираючи все, що попадало під погляд. Тоді і народився текст під "Покатай мене по Україні" гурту PIANO:
"Придбати квиток, заскочити у потяг, стежити за мальовничими пейзажами - краще любих моніторів. Коротати час за українською лірикою, нетерпляче очікуючи зупинки. Дочекатись. Чимдуж бігти і ненаситно обіймати місто поглядом. Розуміти - закохався. В шоколадні фасади, їх ледь помітні витончені деталі, в бруківку з власною багатою історією, в п'янкий запах випічки з пекарні, в кожен таємний закапелок.
Коли хочеться загубитись, ладен ночувати під небом, аби тільки не прощатись з околицями. Дивуватись байдужим обличчям жителів: як вони можуть звикнути до цієї неймовірної краси, сприймаючи її за буденність? А ти ходиш з відкритим ротом й високо задертою головою, мріючи бачити ці ландшафти кожного дня. Жадібно запам'ятовувати кожен сантиметр. Відчувати, що місто теж не хоче прощатись"
Осівши в рідному Тернополі та працюючи над запуском сайту føle, роздався неочікуваний дзвінок. Телефонувала моя приятелька з часів навчання у коледжі, яку я востаннє бачила ще рік тому за запашним лате в "Карма Каві". Ми з нею практично тезки, якщо брати до уваги лиш ім'я та по-батькові. А тут ще й виявилось, що вона так само палко любить Корею і все, що з нею пов'язане. Єдиний недолік - вона в Києві, що обмежує нас в обіймах. Плануючи навідатись в місто, де провчилась 3 роки, вона запропонувала поїхати в Львів. Це було по-справжньому неочікувано, бо ж про свою любов до міста Лева я їй не встигла розповісти, як і про літнє бажання, яке от-от було готовим збутись.
Ця поїздка наповнилась божевільними розмовами, котрі викликали дивакуваті реакції у прохожих, голосною музикою, танцями, сидячи в електричці, розумінням, що обидві не орієнтуємось в просторі, від чого ще веселіше (хоча було зовсім не весело, коли вечором ми намагались знайти будівлю, де мали ночувати). Ми багато ходили, блукали, звертали не туди, але це було тільки в радість. Лишень у четвертий раз мого відвідування міста, де все так солодко пахне, а будинки видаються здобними пряниками, я нарешті скуштувала справжнього львівського шоколаду. А піднявшись на Ратушу, відчула, що все бажане реалізовується, варто лиш зачекати, бо ось воно - місто на долоні. Місто, в яке я роками прагнула попасти, але все відкладалось, а за місяць вже втретє насолоджуюсь шоколадними фасадами; місто, в якому я відчуваю внутрішню свободу і кожен раз знаходжу щось втрачене, будь то думки чи відчуття; місто, де з людей ллється музика, де тобі дякують за усмішку, де з незнайомцями відчуваєш комфорт й насолоджуєшся випадково почутими фразами; місто, де неможливо втриматись від солодощів, які роблять життя смачнішим емоційно.
Ця поїздка наповнилась божевільними розмовами, котрі викликали дивакуваті реакції у прохожих, голосною музикою, танцями, сидячи в електричці, розумінням, що обидві не орієнтуємось в просторі, від чого ще веселіше (хоча було зовсім не весело, коли вечором ми намагались знайти будівлю, де мали ночувати). Ми багато ходили, блукали, звертали не туди, але це було тільки в радість. Лишень у четвертий раз мого відвідування міста, де все так солодко пахне, а будинки видаються здобними пряниками, я нарешті скуштувала справжнього львівського шоколаду. А піднявшись на Ратушу, відчула, що все бажане реалізовується, варто лиш зачекати, бо ось воно - місто на долоні. Місто, в яке я роками прагнула попасти, але все відкладалось, а за місяць вже втретє насолоджуюсь шоколадними фасадами; місто, в якому я відчуваю внутрішню свободу і кожен раз знаходжу щось втрачене, будь то думки чи відчуття; місто, де з людей ллється музика, де тобі дякують за усмішку, де з незнайомцями відчуваєш комфорт й насолоджуєшся випадково почутими фразами; місто, де неможливо втриматись від солодощів, які роблять життя смачнішим емоційно.
Якщо раніше о 4 годині я поспішала на вокзал, то цього дня забула про час й насолоджувалась відсутністю годинникових стрілок. Існували тільки душевні балачки під акомпонування гітари вуличних музик, сонце, котре повільно сповзало вниз, і усвідомлення, що те бажання прокинутись з видом на місто відтінку кориці, зовсім скоро стане реальністю. Однак спочатку потрібно знайти місце для ночівлі. Хоча по приїзду ми вже там поселились, та знайти дорогу туди знову виявилось проблемою. Дві з половиною години ми просто ходили кругами, десятки разів бачили одні і ті ж вказівники, будівлі, крамниці, вірили незнайомцям, котрі вказували на "правильний" напрямок, а потім опинялись ще дальше від потрібного місця, те ж стосується і Google Maps, що вирішила позловтішатись над нами. Після довгих блукань, вказівки бородача з добрими очима, нестерпної болі в ногах, ми таки опинились в ліжку і зустріли схід сонця у Львові.
Мені вистачило цих двох днів, аби зрозуміти, як сильно я люблю своє рідне місто. Воно дійсно рідне. Не по прописці в паспорті чи вказаному місцю народження, а душевно. То таке щастя, відчувати дім серцем там, де він знаходиться локально. Мені знадобився на це час, який я провела з неймовірним задоволенням.
Львів - це естетика. Це мій коханець, до якого хочеться повертатись час-від-часу, аби надихнутись, відпочити від буденності, запастись емоціями, та все ж повернутись на звичні околиці. Душа України - моя віддушина, яка мене приймає зі всіма недоліками та ваганнями, лікує одним запахом смажених каштанів.
Мені вистачило цих двох днів, аби зрозуміти, як сильно я люблю своє рідне місто. Воно дійсно рідне. Не по прописці в паспорті чи вказаному місцю народження, а душевно. То таке щастя, відчувати дім серцем там, де він знаходиться локально. Мені знадобився на це час, який я провела з неймовірним задоволенням.
Львів - це естетика. Це мій коханець, до якого хочеться повертатись час-від-часу, аби надихнутись, відпочити від буденності, запастись емоціями, та все ж повернутись на звичні околиці. Душа України - моя віддушина, яка мене приймає зі всіма недоліками та ваганнями, лікує одним запахом смажених каштанів.
Цього року ми ще зустрінемось двічі, як мінімум. Попереду "Форум Видавців" та Львів зимовий, який я просто зобов'язана побачити своїми очима.
Аляска.
