Страх сковує. Він надає ще більше сили та влади невпевненості, сумнівам, позбавляє безлічі можливостей та заставляє після втраченого шансу шкодувати про відмову. Це те, що стає на заваді перед досягненням успіху і що можна переступити, лиш би не забракло відваги. І потім, якщо рішучість таки переможе, чекатиме гордість за себе та жага перемогти дедалі більше своїх внутрішніх страхів. А його, безумовно, можна подолати, бо якщо існує якась перешкода, що відає дискомфортом та бажанням чим скоріш сховатись у свою комфортну мушлю, де ніхто не потурбує і де добре перебувати в пасивності, то вона тільки в голові. Ми самі будуємо перепони, стіни, віддаляємось від того, чого насправді хочемо.
Чим довше нудимося у бездіяльності, тим важче повернутись до активних дій. Я можу тижнями не покидати межі свого дому, не вилазити з піжами, займатись дурницями і насолоджуватись цим часом. Радіти можливості бути не зайнятою і витрачати час на нісенітниці, які приносять чимало задоволення. Проте через деякий час приходить усвідомлення, що більше цього не хочеться. Досить. Пора ефективно витрачати свої сили, навички та ентузіазм. І тут є дві сторони: одного ранку просинаєшся і, не витрачаючи ні хвилини, починаєш діяти, або ж боїшся наважитись на перший крок, бо настільки звик до своєї пасивності, що не знаєш до чого взятись в першу чергу. В голові хаос із думок, бо забагато питань, пошуки відповідей на які заводять у глухий кут. Вроді і хочеш приступити до роботи, але не знаєш як і до якої саме роботи. І від цього хочеться ще глибше зануритись назад у свою рутину, яка вже встигла набриднути.
У такому стані я перебуваю досить часто. І як би не намагалась, але знайти універсальну відповідь на питання "Як вибратись з цього настою?" не змогла. Бо її немає. Лише чекати, поки не з'явиться напрямок та наснага. А вони з'являться і самостійно оберуть правильний для цього час.
Чим довше нудимося у бездіяльності, тим важче повернутись до активних дій. Я можу тижнями не покидати межі свого дому, не вилазити з піжами, займатись дурницями і насолоджуватись цим часом. Радіти можливості бути не зайнятою і витрачати час на нісенітниці, які приносять чимало задоволення. Проте через деякий час приходить усвідомлення, що більше цього не хочеться. Досить. Пора ефективно витрачати свої сили, навички та ентузіазм. І тут є дві сторони: одного ранку просинаєшся і, не витрачаючи ні хвилини, починаєш діяти, або ж боїшся наважитись на перший крок, бо настільки звик до своєї пасивності, що не знаєш до чого взятись в першу чергу. В голові хаос із думок, бо забагато питань, пошуки відповідей на які заводять у глухий кут. Вроді і хочеш приступити до роботи, але не знаєш як і до якої саме роботи. І від цього хочеться ще глибше зануритись назад у свою рутину, яка вже встигла набриднути.
У такому стані я перебуваю досить часто. І як би не намагалась, але знайти універсальну відповідь на питання "Як вибратись з цього настою?" не змогла. Бо її немає. Лише чекати, поки не з'явиться напрямок та наснага. А вони з'являться і самостійно оберуть правильний для цього час.
Простіше відмовитись, аніж пояснити чому так. Часто причина відмови лежить на самій поверхні, а часом ми самі не розуміємо, чому гостро негативно реагуємо на якусь пропозицію. Тоді варто запитати себе: "Чому?", "В чому твоя проблема?". Як правило, після останнього запитання, розумію, що причини, як такої, просто не існує. Тільки даремно колишу свій внутрішній спокій, та й чужий теж, своїми наріканнями та бурчанням.
Із причин, що на поверхні: піднімуть на сміх, не зрозуміють, будуть кепкувати. Проте вже всім добре ясно, що зважати на думку інших точно не слід в першу чергу. Хочеться - вперед. Навіть, якщо ніколи раніше не пробував, не знаєш кожен подальший крок, невідомо, до чого приведе рішення. І перш ніж страх подолає рішучість, варто згадати про всі ті втрачені можливості, яких так хотілось, але забракло сміливості. Хіба хочеться продовжити їхній список ще однією такою? Хіба ще не набридло жити спостерігаючи?
Вміння відмовлятись, безумовно. корисне. Воно таке ж важливе. як вміння погоджуватись. Потрібно вміти відчувати себе, свої бажання і зважати лише на них, роздумуючи над згодою чи відмовою. Та чомусь, навіть коли знаєш, що потрібно, чого хочеться, самі не розуміючи того, віддаляємось від жаданого. Список "чому" може бути довжелезним, та насправді їх не існує, а є тільки виправдання. Для мене головною причиною є небажання. І якщо я не хочу кудись йти, щось робити, то я не буду. Навіть якщо раніше я про це думала добами безперервно. Міняються пріоритети, міняємось ми самі. І немає нічого страшного в тому, щоб змінити свою ціль.
Відмовляти легше брехнею. Судячи по собі можу сказати, що мені краще придумати якусь довгу історію, чому я не можу зробити те чи інше, аніж сказати правдиве "я не хочу". І чим більше цієї брехні, тим глибше в ній тонемо, відштовхуючи від себе близьких. Знову ж - слід зрозуміти причини, чому так відбувається, покопатись у власних переживаннях та невпевненості. Бо кожна така брехня віддаляє нас, коли як правда, навіть якщо вона буде далеко не приємною. не створюватиме хибних ілюзій, від яких згодом буде в рази боляче.
Якщо ви зараз не там, де хочете знаходитись, то вині в цьому, в першу чергу, ви самі. Не потрібно кидатись в крайнощі, погоджуючись на кожну пропозицію, але варто прислухатись до своїх істинних бажань. Навіть якщо лячно і спосіб реалізації виглядає доволі невиразно. Перш ніж сказати чергове "ні", подумайте, скільки хорошого може відбутись, коли ваша відповідть буде стверджувальною. В будь-яокму випадку - це краще, ніж бездіяння, в якому вже некомфортно. Виходьте зі своєї зони комфорту, бо поза її межами чекає щось справді дивовижне.
Із причин, що на поверхні: піднімуть на сміх, не зрозуміють, будуть кепкувати. Проте вже всім добре ясно, що зважати на думку інших точно не слід в першу чергу. Хочеться - вперед. Навіть, якщо ніколи раніше не пробував, не знаєш кожен подальший крок, невідомо, до чого приведе рішення. І перш ніж страх подолає рішучість, варто згадати про всі ті втрачені можливості, яких так хотілось, але забракло сміливості. Хіба хочеться продовжити їхній список ще однією такою? Хіба ще не набридло жити спостерігаючи?
Вміння відмовлятись, безумовно. корисне. Воно таке ж важливе. як вміння погоджуватись. Потрібно вміти відчувати себе, свої бажання і зважати лише на них, роздумуючи над згодою чи відмовою. Та чомусь, навіть коли знаєш, що потрібно, чого хочеться, самі не розуміючи того, віддаляємось від жаданого. Список "чому" може бути довжелезним, та насправді їх не існує, а є тільки виправдання. Для мене головною причиною є небажання. І якщо я не хочу кудись йти, щось робити, то я не буду. Навіть якщо раніше я про це думала добами безперервно. Міняються пріоритети, міняємось ми самі. І немає нічого страшного в тому, щоб змінити свою ціль.
Відмовляти легше брехнею. Судячи по собі можу сказати, що мені краще придумати якусь довгу історію, чому я не можу зробити те чи інше, аніж сказати правдиве "я не хочу". І чим більше цієї брехні, тим глибше в ній тонемо, відштовхуючи від себе близьких. Знову ж - слід зрозуміти причини, чому так відбувається, покопатись у власних переживаннях та невпевненості. Бо кожна така брехня віддаляє нас, коли як правда, навіть якщо вона буде далеко не приємною. не створюватиме хибних ілюзій, від яких згодом буде в рази боляче.
Якщо ви зараз не там, де хочете знаходитись, то вині в цьому, в першу чергу, ви самі. Не потрібно кидатись в крайнощі, погоджуючись на кожну пропозицію, але варто прислухатись до своїх істинних бажань. Навіть якщо лячно і спосіб реалізації виглядає доволі невиразно. Перш ніж сказати чергове "ні", подумайте, скільки хорошого може відбутись, коли ваша відповідть буде стверджувальною. В будь-яокму випадку - це краще, ніж бездіяння, в якому вже некомфортно. Виходьте зі своєї зони комфорту, бо поза її межами чекає щось справді дивовижне.
— завжди Ваша,
Аляска
Аляска
